Протитанкова граната в нозі бійця: операція разом із саперами

Обережно, чутливий контент! Операція, яку довелося проводити разом із саперами.

Це пацієнт, про якого наша начальниця відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії сказала: «Я бачила багато чого, але такого ще не бачила». Ірина Ляшенко працює з найважчими пораненими вже 17 років.

До одного зі стабпунктів на Харківщині евакгрупа привезла бійця з пораненням ноги. Він був при тямі. І лише коли медики Другого медичного батальйону почали оглядати пацієнта, стало зрозуміло: треба терміново викликати саперів.

«Нам здалося, що в нього відкритий перелом. Хтось із нас каже: „Обережно, тут кістка стирчить!“ — ми туди, а це бойова частина, протитанкова граната. Набій був під шкірою, під м'язами — його розмір був від сідниці аж до правого коліна. Вага — близько 2 кілограмів. Ми відразу викликали саперів. Вдягли бронежилети й шоломи. І почали працювати. У присутності саперів ми цей снаряд дістали, зробили повноцінний розріз і відразу передали його в руки сапера. Вони забрали його, а далі ми вже забрали пацієнта в операційну.

Усе це відбувалося не в операційній, бо там проводилася ще одна операція. І щоб не наражати на небезпеку інших наших лікарів, медсестер і пацієнта, ми перенесли деяке обладнання просто в коридор, подалі від основної операційної, і оперували, грубо кажучи, у коридорі.

Найцікавіше, що бійця на етапі евакуації до стабпункту трусило в машині — і ніхто з екіпажу евакуації навіть не знав, що в пораненого снаряд у нозі.

Коли ми вже йшли на цю операцію… знаєте, як у самураїв є принцип: коли ти йдеш у бій, то вже помираєш до нього. Тож у нас не було часу на те, щоб боятися чи сумніватися, там просто треба було швидко працювати», — розповідає ординатор хірургічного відділення 2-го окремого медичного батальйону Максим Ліщенко.

Пораненому бійцеві — 31 рік.

«Я їхав зі своїм напарником, ми прямували до позиції на квадроциклі, аж раптом міна… Міна на дорозі. Так сталося, що колесо, на яке припадала вся моя вага, якраз і підірвалося, — і мене просто підкинуло в повітря. Я навіть почав горіти: увесь верх, мій жилет — усе це загорілося. Я зумів упасти на землю й загасити полум'я руками. Дякувати Богу… Дякувати моєму Господу, я живий», — розповідає поранений на лікарняному ліжку після першої операції в харківському шпиталі.

«Коли хлопчика привезли до нас, він був у важкому, але стабільному стані. У нього була і масивна крововтрата, і електролітні порушення, також білкові порушення. Ми все це відкоригували перед операцією, вирівняли всі ці показники, щоб операція пройшла безпечно для нього.

Як людина з досвідом, я бачила багато чого, але такого не бачила. Мені колись довелося на Донеччині працювати в команді з саперами, і це таке грандіозне дійство.

Вважаю, що наші колеги на стабпункті, які надали допомогу цьому пацієнтові, — герої. Насправді я думала, що щонайменше ми поїдемо за цим пацієнтом, що його буде дуже важко стабілізувати, що він буде вкрай важкий. Але колеги впоралися, і ми тут, у Харкові, у плановому порядку просто додали своє лікування. Тобто на етапі стабпункту для цього хлопчика все було зроблено прекрасно», — каже наша Ірина Ляшенко, начальниця відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії харківського шпиталю.

Бійцеві в Харкові вже зробили дві операції, і хірурги кажуть, що всі функції ноги збережено. Сподіваються: ходитиме й навіть бігатиме, як раніше.