Загинув, рятуючи інших: спомин про Сергія Савельєва з Маріуполя

Ну, будь ласка, скажіть мені, що це неправда. Що це якась помилка, що інформація не підтвердилася. Ні, тільки не це, ні, Господи, ні!.. У Маріуполі загинув мій друг Сергій Савельєв.

Він був мені ближчий за інших, хто загинув у цивільному автомобілі. Вони їхали допомагати людям, які потрапили під обстріли, потребуючим, братам і сестрам, що залишилися без даху над головою. Пряме влучання снаряда. П'ятеро людей. Усі молоді…

І мене не дивує, що серед них опинився Сергій. Бо він робив багато добра, умів робити його непомітно, спокійно — таким, яким був і сам. Ніколи не підвищував голосу, нікуди не поспішав, але завжди поспішав допомогти. Де ще він міг бути в цей важкий для міста час! Скільки слів хотілося б про нього написати, скільки разів подякувати.

Хлопчик, якого Сергій із дружиною взяли з дитбудинку, удруге залишився сиротою. Вони стали для нього батьком і мамою. І ось…

Ні, я не писатиму нічого на адресу тих, хто це зробив. Хоча слів багато. І я вмію ними користуватися. Але нехай їм усім — людині, що натиснула кнопку «Пуск», її командирам і генералам, аж до нікчеми, яка ховається зараз у кремлівському бункері, — нехай їм усім відповість Господь. Поступаюся Йому Його законним правом. Він сказав: «Мені помста, Я відплачу», — і Він зробить це набагато краще й дієвіше за мене.

Я ж хочу віддати належне моїм друзям, братам. Вони були справжніми. «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13). Це трохи втішає, але, Господи, як же боляче!..

Андреас Патц