Останній поїзд з Ірпеня: мама з малим Левом під обстрілом

Я біженка.

3 березня в Гостомелі, Бучі, Ірпені почалося пекло. У будинок, де був Лев, влучив уламок. А під моїми вікнами не вщухали вибухи. Цілу добу. Попри це, тієї останньої ночі я спала не в укритті, а в квартирі. На підлозі в коридорі. Я втомилася так, що мені було байдуже — влучить снаряд чи ні.

4 березня в чаті з'явилася інформація, що з вокзалу Бучі буде евакуаційний поїзд до Києва. Іншими шляхами небезпечно — обстріли. Та й зрозумілих мостів не залишилося. Тато Лева зателефонував і сказав, що буде ще поїзд з Ірпеня (це одна залізнична колія: Буча далі від Києва, Ірпінь трохи ближче). Лева повезли в Ірпінь. Я планувала в Бучу. Але потім рвонула й встигла в Ірпінь. І це було правильно. Здається, я потрапила на останній поїзд, який зміг вирватися з того пекла.

Очікування поїзда було таким. О десятій на привокзальній площі вже був натовп. Іноді людям посередині починало здаватися, що ті, хто попереду, просуваються, і вони робили кілька кроків уперед. Але ніхто не просувався — натовп лише ущільнювався. Так ми простояли дві години. Дві години, коли ти не можеш поворухнутися, бо немає місця навіть дихнути. Навколо кричать немовлята. Ніколи раніше я не тримала Лева так міцно.

Перший поїзд пішов. Повідомили, що він дійде до Києва й повернеться назад — за годину. Ми з Левом уже були біля сходинок платформи. Саме тоді почався обстріл. Тікати з площі, де натовп, нікуди. Треба було присісти. Присісти на відкритій місцевості під обстрілом. Але натовп був такий щільний, що я не змогла навіть цього. Десь у бік мого будинку, де я була дві години тому, пролунало влучання. Можливо, ближче. Я побачила, як дроти над коліями пішли хвилею. Здалося, що й опорні стовпи зараз розлетяться… Військові повідомили, що колії знеструмлені. Поїзда не буде…

Хтось у розпачі пішов. Ми залишилися. Поїзд приїхав — він не підключався до дротів, його тягнули маневрові локомотиви. П'ять вагонів останньої надії. У нашому купе я нарахувала 16 людей. Люди стояли всюди. Ми дісталися Києва.

Наступні десять годин ми з Левом провели на вокзалі. Я знайшла відносно тепле місце, де можна було присісти, — на підлозі. За три години підійшов поліцейський і запитав, чи знаю я, що для мам із дітьми є зала очікування підвищеного комфорту. Ні, я не знала. Я відчайдушно стежила за зарядом телефону й вивчила напам'ять номер дівчини, яка чекала на нас у пункті призначення. Поліцейський допоміг пройти до зали. Це був рай. Там було тепліше й були розетки.

Коли сьогодні вранці ми з Левом вийшли на вокзалі, у мене на очі навернулися сльози — від запаху кави. Тут можна було купити каву. Тут узагалі можна купити продукти…

Зараз ми з Левом у теплі й безпеці. У нас умови, про які навряд чи може мріяти біженець. Але я біженка. Це жахливе відчуття… У мене одні штани, одна пара кросівок і одна куртка. Але моя дитина ціла. Крістіно Бугаєва, я ніколи не зможу знайти слів, щоб висловити, як я тобі вдячна за допомогу…

P.S. Сьогодні сполучення з Ірпенем перервано — влучання в залізничні колії. Поїздів із пекла не буде.

P.P.S. Зранку я ще говорила із сусідами — стало ще гірше. Потім надійшла інформація, що в наш комплекс влучили.

Я не хочу в Європу! Я хочу додому!

Друзі, цей допис не про жалість. Я пишу, щоб свідчити.

Коли на вокзалі пролунав вибух, я зрозуміла, що біль від втрати всього, що було, нестерпний. Більше немає того, що страшно втратити. Але є нове, заради чого варто боротися далі. Ми збудуємо краще.

Усім нашим захисникам — невимовна вдячність…

Анна Чаплигіна