35 людей вивезли з Копилова за добу до того, як село знищили

"Я не герой. Я ніколи ним не був і не є зараз, я просто служу Господу там, де Він мене ставить. Ще до 2014 року Господь сказав мені, що я буду на передовій. Тоді я служив дітям, роздавав цукерки і не уявляв, що таке війна. Але Його слово я пам’ятав.

Коли 24 лютого почалося пекло, ми з братами почали вивозити людей. Старих, хворих, інвалідів – тих, кого не забирав ніхто. І ось одна з таких поїздок врізалася в мою пам'ять назавжди. Це лише один із епізодів, де Божа рука була настільки явною, що заперечувати її неможливо.

Ми поїхали в Макарів на Київщині. Коли ми заїхали туди, там було неймовірно страшно. Там вже не було наших — стояли ворожі солдати, «сепари», які просто розстрілювали все, що рухалося. Ми заїхали в одне село, Копилов. І раптом нас зупиняють місцеві люди. Вони побачили на нашому бусику напис «церква Благодать» і кинулися до нас.

І ось вони розповіли нам, що молилися. Вони не знали, хто ми, але благали Бога послати порятунок, щоб їх забрали з цього пекла. А навколо ходять озброєні вороги, дивляться на нас. «Хто такі, що робите?» – питають. Ми кажемо: «Люди голодні, хочемо вивезти». Вони махнули рукою: «Та забирайте».

Ми завантажили в наш бусик 35 душ – чоловіків, жінок, дітей. Втиснули всіх, кого могли. Ми вивозили їх, і серце калатало від напруги, адже в будь-який момент нас могли розстріляти. Ми виїхали.

А наступного дня... Наступного дня те село зрівняли з землею. Повністю. Всіх, хто там залишився, вбили. Господь вивів цих 35 людей з пащі смерті буквально за лічені години до того, як вона закрилася. Вони молилися, і Він послав нас.

І це не єдиний випадок. Іншим разом нас зупинили військові з погрозами: «Ми вас зараз розстріляємо, ви тут не потрібні». В ту мить я міг би вже не побачити ні дружину, ні дітей. Але я почав говорити з ними, що хлопцям на передовій потрібна молитва, що хтось має бути поруч з ними духовно. І вони відпустили. Бог зберіг життя. Снаряди вибухали поруч, але Бог проводив.

Я бачу, як солдати, міцні, загартовані в боях чоловіки, просять не стільки їжі чи спорядження, скільки молитви. «Пасторе, помолися, щоб ми залишилися живі». Їхні очі сповнені надії не на зброю, а на Бога. І Він відповідає. Він береже. Він творить дива там, де, здавалося б, панує лише смерть.

Слава Ісусу Христу!

першоджерело тут: https://www.youtube.com/watch?v=_z-v8zEfb08"