Багатодітна родина у Вінниці щодня приймає сотні біженців
Ми у Вінниці всією родиною, з усіма шістьма дітьми (наймолодшому три рочки), і ще сьомий син — чоловік старшої доньки. Першого дня в нас були думки виїхати, але потім помолилися й ухвалили рішення. Будемо разом з усіма, адже далеко не кожна родина може виїхати з України. Хтось не має коштів, хтось військовозобов'язаний, у когось дитина з особливими потребами, — і ми вирішили залишитися. Але залишитися не в боязні й страху, а для того, щоб робити те, чого чекає від нас Бог!
Знаєте, ми всі чекали «року Господнього змилування», але уявляли його інакше. А тепер, саме тепер цей час настав для Церкви в Україні!
Ми приймаємо людей, які тікають зі своїх міст, — щодня понад 300 осіб у будівлі церкви, а тих, хто з маленькими немовлятами, приймаємо по домівках. Молимося з ними, їмо разом, біжимо в підвал, коли виють сирени, за потреби веземо до лікарні, шукаємо памперси, інсулін, бензин, запчастини до машини… І за добу-дві ці люди дізнаються про Бога й про християн більше, ніж за сотні євангелізацій.
За цей час вони стають рідними, вони вивчають молитву, хоча їх ніхто не вчить. Проживши добу в багатодітній родині, вони дають обіцянку ніколи не робити абортів, а народжувати дітей. Вони дзвонять і пишуть, поки не доїдуть до кінцевої точки. Вони розповідають про свої радощі: що народили дитинку й назвали так-то на честь сина чи доньки тієї родини, де жили… Вони пишуть, що ми обов'язково зустрінемося після війни й поїмо не в підвалі, а в ресторані — у Польщі, Ізраїлі, США, Іраку…
Так-так, в Іраку… У нас ночував хлопчик-студент, громадянин Іраку, який не знав ні російської, ні української. Його всі боялися взяти через зовнішність, а ми прийняли — мої доньки вільно розмовляють англійською. Коли він побачив гарячу їжу й подушку, то заплакав… А коли вранці мій наймолодший трирічний син його обійняв, він просто розтанув… Він став нам як син. Ми відправили його далі до кордону, щоб він перетнув Польщу й звідти полетів до брата у Фінляндію. Так він усю дорогу кожні дві години дзвонив, писав і дякував. Учора надіслав фото й відео зустрічі з рідними…
Таких історій сотні. Я не можу всього описати, немає часу… Але ми дуже вдячні Богові за цей час!
Я знаю, немає гарантій, що завтра прокинемося на землі, тому зараз проживаємо життя дуже концентровано: у нас великими дозами змішалися добро, любов, віра й надія!
Марина Данильченко, м. Вінниця