20 днів пекла й виїзд автобусом полями

Це було 20 днів пекла. Перші 5 днів було не так напружено, бо стріляли по околицях міста й до нас долинали лише звуки. Проте щоночі було страшно засинати, тож спали мало.

На 6-й день війни я сиділа у вітальні, коли в мій будинок влучили 3 ракети. Чесно кажучи, від страху я сильно кричала й прощалася з життям. Під час цього я в коридорі притиснулася до стіни, і коли снаряд влучив за будинком, стіна мене сильно відбила — досі я кашляю, і часом мені боляче сидіти, іноді лежати.

Понад добу я провела в сирому підвалі, де була мінусова температура. Усю ніч мій район бомбили. Після цього дня ми ховалися в різних місцях. Дякувати Богу, приїхав татів друг і відвіз нас у будинок, у якому ми були 2 ночі. Там ми теж не спали, бо вночі над цим будинком пролітали величезні ракети; бачачи їх, я впадала в істерику й молилася, щоб будинок не зачепило.

Потім нас дивом знайшов і забрав мій наречений, два дні ми були з ними. У сусідній від них будинок теж прилетів снаряд. І знову 2 ночі ми не спали. Ми вирішили, щоб нас відвезли до церкви, де ми пробули понад тиждень.

Їжі як такої не було. Пили дощову воду, сніг, і з цієї ж води робили чай, варили супи. До туалету було страшно ходити — він був надворі: щойно до нього підходили, летів літак, і ми бачили, як він скидає бомби, і зі швидкістю світла бігли ховатися.

За 19 днів я впала у відчай. Я опустила руки й готова була вмирати. Але Бог дав можливість виїхати. Їхали ми на свій страх і ризик. Коли виїжджали, бачили на вулицях багато тіл дітей, жінок і чоловіків — ніхто їх не прибирає.

Їхали ми автобусом і полями. Дорогою була величезна гірка, на яку автобус не зміг піднятися й заглух. Усім довелося вийти й штовхати. У цей момент над нами кружляв літак, і все, що було на думці, — «Господи, спаси і збережи». Автобус рушив, а машини, які були за нами, не піднялися й були розстріляні, але люди живі. Це була дорога на Темрюк.

Коли ми їхали до Запоріжжя, теж їхали полями. Була абсолютна тиша, аж раптом звідкись узялися два винищувачі й пролетіли просто над дахом нашого автобуса. Як ми зрозуміли, вони спустилися так низько, щоб побачити, хто їде. Проте страх від цього не минув.

Дорогою ми проїхали 9 російських блокпостів. На двох останніх були чеченці. Вони не просто перевіряли чоловіків, а знущалися: казали знімати одяг, забирали телефони, переглядали соцмережі. Також під час цієї поїздки ми потрапили в село, де почалися бойові дії, але й там Бог нас зберіг.

Ось так, якщо коротко, виглядає ця історія. Багато моїх знайомих загинули. Дуже хочеться додому, але водночас я вдячна Богу, що я жива. Я вірю, що скоро все це закінчиться, бо дуже хочеться повернутися в мою улюблену Україну.