15 днів окупації під Гостомелем і виїзд під білими простирадлами

Ми провели 15 днів у повній окупації під Гостомелем. 14 ночей у підвалі при +5.

На другий день зник зв'язок, на третій — світло. Без світла, без газу, без опалення, ліків і бензину. Ми були відрізані від усього світу.

Ми не могли виїхати. Нас не випускали. У сусідньому селі розстріляли родину. У нас убили друга, який роздавав їжу мирним жителям.

У друзів у ці дні померла мама. Її винесли й поклали на лавочку в пакеті в Гостомелі. Її досі не поховали...

У наше подвір'я влетів товстий уламок від «Граду». Ми чистили мітки для авіації на нашому газоні — адже вони літали над нами щодня.

Їхні установки стояли в лісі, де я «до» гуляла з собакою. Щовечора я завмирала біля вікна, де можна було зловити зв'язок, і віконні рами штовхали мене від цих жахливих вибухових хвиль.

Я навчилася розрізняти звуки — розриви вакуумних бомб, «Градів» і «Ураганів», польоти винищувачів, військових літаків і «Алігаторів». Коли було «тихо», ми морально готувалися до нових бомбардувань.

9 березня вони ввалилися до нас у дім. 13 підготовлених, екіпірованих до зубів кадировців. З рудими бородами, у повному обмундируванні. З ПЗРК «Ігла» за плечима й потертими автоматами. У георгіївських стрічках, на спинах напис «розвідка». Вони вирвали хвіртку, за секунду влетіли в дім, рухалися по-спецназівськи, вриваючись у кожну кімнату. Це пекло тривало не більше 30 хвилин, але здавалося вічністю. Вони забрали телефони, мисливську зброю. Вони погрожували батькові. Це стало останньою краплею. Ми ризикнули виїжджати. Залишатися далі було не можна.

Найстрашніше було зважитися на евакуацію, адже зеленого офіційного коридору до нас не було. А відеопідтверджень розстрілів мирних жителів було багато. Я розуміла, що цей день може стати для мене останнім. Я прийняла це й змирилася.

Ми виїхали з білими прапорами, які пошили з простирадл і швабр. У колоні з 4 машин. З дітьми й немовлям, у якого закінчилася суміш, і воно було на межі смерті. Ми дивом проїхали 3 ворожі блокпости. Від кількості техніки й військових німіли руки.

Я побачила все... обвуглені, замерзлі тіла, розстріляні цивільні машини, розбиту техніку. Ми щоразу зупинялися на узбіччі, коли назустріч на шаленій швидкості мчали колони ворожої техніки. Ми пробиралися під «Градами»... і молилися. Ми навчилися по-справжньому молитися.

Тепер я не можу слухати музику. Мене дратують гучні звуки. А в тиші відчуваю неймовірну напругу. Постійно чекаю, коли прилетить. Було все: страх смерті й голоду. Віднімалися ноги. Я не могла відновити дихання після чергового бомбардування.

Ми залишили все, але ми вижили.

Юлія Панкова, журналістка, Україна